Протягом 24 липня – 9 серпня 2020 року у місті Токіо (Японія) мали відбутися ХХХІІ літні Олімпійські ігри. У зв’язку із пандемією коронавірусу, 24 березня 2020 року Міжнародний Олімпійський Комітет, після наради Прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе та голови МОК Томаса Баха, ухвалив рішення про перенесення Олімпійських ігор 2020 на 2021 рік. Вони відбудуться з 23 липня по 8 серпня. Попри це, вінничани мають знати і пам’ятати олімпійців нашого краю, які захищали честь своєї країни на Олімпійських іграх попередніх років та давали нам привід гордитися тим, що ми українці.
В олімпійський рік відділення Національного олімпійського комітету України у Вінницькій області спільно з управлінням фізичної культури та спорту Вінницької обласної державної адміністрації розпочинає марафон #олімпійцівінниччини, у межах якого будуть висвітлені досягнення чемпіонів та призерів Олімпійських ігор нашого краю за час незалежності України, видатних спортивних особистостей Вінниччини, які прославили нашу країну на міжнародній арені і в честь яких піднімався Державний Прапор та звучав Державний Гімн України!
Інна Оспенко-Родомська
Заслужений майстер спорту України з веслування на байдарках і каное
Чемпіонка ХХІХ Олімпійських ігор у Пекіні
Дворазова срібна призерка ХХХ Олімпійських ігор у Лондоні
Бронзова призерка ХХVIII Олімпійських ігор в Афінах
Учасниця Олімпійських ігор у Сіднеї
Чемпіонка світу 2010 року
Переможниця Кубку світу 2002, 2007, 2016 років.
Срібна призерка чемпіонатів світу 2001, 2003, 2010 років.
Срібна призерка Кубків світу 2002, двічі – 2016 років
Бронзова призерка чемпіонатів світу 2001, двічі – 2011 років
Бронзова призерка Кубку світу 2016 року
Чемпіонка Європи 1998, 2001, 2004 років
Срібна призерка Чемпіонату Європи 2000, 2008, 2011 років
Бронзова призерка Чемпіонату Європи 2000, 2007 років
Нагороджена орденом «За заслуги» ІІ ступеня і орденом «Княгині Ольги» ІІІ ступеня
Інна Осипенко-Родомська народилася двадцятого вересня 1982 року у селі Новорайск Херсонської області. Майже відразу після народження переїхала жити до села Ольгівки. Там провела свої дитячі роки і вже у цьому місці розпочала займатися спортом. Вже дорослою вона переїде жити до міста Вінниці, звідки родом її чоловік Дмитро.
У віці семи років прийшла у греблю
«Наше село розташоване поблизу Рукава Дніпра «Козак». Там при Радянському Союзі була спортивна база для гребців. Голова села дуже любив спорт і всіляко підтримував населення у цьому, створивши такі умови для тренувань, що на базу приїжджала тренуватися збірна СРСР. Майже кожний у селі також тут тренувався або ж просто пробував себе у греблі. Один із тренерів команди дружив із моїми батьками, приходив до нас у гості під час зборів і багато розповідав про виступи спортсменів, про тренування. І у мене ще у віці п’яти років з’явилася цікава мрія. Коли ми випускалися із дитячого садка, то традиційно запитували, ким ми хочемо стати у майбутньому. Тоді я відповіла, що хочу стати санітаркою по байдарках. Мама й досі сміється, кажучи, що санітаркою не стала, а от «по байдарках» стала. Пам’ятаю, коли мені було сім років, мій двоюрідний брат Олег вже тренувався на цій спортивній базі (йому було вже дев’ять років тоді). Одного разу він забіг до нас, сказав, що йде на тренування. Я попросилася із ним. Взагалі я була ще замалою для греблі, але вже уміла плавати і мені дозволили спробувати. Я сіла у байдарку і поплила. Так розпочалися мої заняття спортом», – згадує спортсменка.
Сім’я і спорт
Мати Інни Осипенко-Родомської, Наталя, навчила її плавати, що і дало поштовх до подальших занять греблею. Про батька Володимира згадує історію з дитинства: «Ми прийшли із сестрою зі школи і мама сказала нам зробити прибирання. Приходить батько до дому і запитує, чому я прибираю, а не на тренуванні. Я йому пояснила, що мама сказала зробити це. Він мене швидко відвіз на тренування, щоб я їх не пропускала». Олімпійська чемпіонка розповідає, що батьки усіляко підтримували її у спортивних починаннях: «Батьки кожного року приїжджали на мої виступи на Чемпіонатах і Кубках України, що проходили у місті Дніпропетровську (зараз – Дніпро). Вони жили кілька днів там, дивилися і знали усі мої виступи, знали усі команди, спортсменів».
Перший тренер
Першим тренером спортсменки був Віктор Худоба. «Він сам був родом із Севастополя. Його запросили сюди, як тренера, що допоможе розвинути фізичну культуру і, зокрема, греблю. Так він і тренував нас певний період, а потім переїхав із дружиною жити у Росію. Але, коли їхав, то сказав про мене, що тут є перспективна дівчина і хотів би, щоб її хтось продовжив тренувати. Буквально через півроку приїхало кілька тренерів із Херсона, Миколаєва, Одеси і Києва і запропонували моїм батькам продовження занять греблею зі мною. Я чомусь захотіла переїхати у Київ і буквально ще через півроку зробила це», – розповідає гребчиня. Там її тренером став Сергій Дубінін.
У віці тринадцяти років Інна Осипенко-Родомська переїхала навчатися у столицю і там цілих дванадцять років жила окремо від батьків. Згадує про сестру Людмилу, що на три роки молодша від неї: «Я поїхала, коли вона була ще малою. Вона теж пробувала займатися греблею, але тоді вже все розвалювалося і на спортивній базі не було таких тренувань, як раніше».
Перші змагання
«Мені здається, що перші змагання є найбільш яскравими і вони найкраще запам’ятовуються. Для мене такими стали змагання на призи олімпійського чемпіона Сергія Чухрая, які відбувалися у Новій Каховці. Команда нашого села завжди цілий рік готувалася до них, а голова села спонсорував нас. Оскільки до місця проведення турніру було недалеко (14 кілометрів по воді), то ми добиралися туди своїм ходом. Всі команди розселялися у палатках. Змагання проводилися на високому рівні, ми спілкувалися з іншими спортсменами, сам Сергій Чухрай обов’язково був присутнім і завжди організовував яскраві призи. Роки три-чотири для мене такі змагання були основними. На першому такому форумі мені було десять років. Я вигравала у всіх дисциплінах і це було неймовірно», – розповідає гребчиня.
Чемпіонати України
На своєму першому Чемпіонаті України майбутня олімпійська чемпіонка та призерка виступила у віці тринадцяти років серед юніорів: «Пам’ятаю, що тоді йшов дощ, а я любила плавати у таку погоду і завжди казала, що він є для мене фартовим. Тоді я не виграла, але була у призерах. Хвилювалася, оскільки вперше змагалася на такому рівні і лячно було від того, що із маленького села потрапила на турнір у таке велике місто». Вже із п’ятнадцяти років спортсменка виступала на чемпіонатах України серед дорослих.
Перші Олімпійські ігри
На свої перші Олімпійські ігри 2000 року у Сіднеї Інна Осипенко-Родомська поїхала, коли їй було всього сімнадцять років. Тоді вона отримала приз наймолодшого учасника Олімпійських ігор з греблі на байдарках і каное.
«Я на Олімпійські ігри готувалася виступати в індивідуальній гонці. Коли прилетіли у Сідней, мене пересадили у байдарку-двійку – відповідно змінилися тренування і сам розклад подій. Потім знову вирішили, що буду виступати в одиночному запливі. Майже три тижні тренувалися працювати у парі, оскільки у нас багато чого не виходило, а за півгодини до старту сказали мені, що потрібно буде гребти одній. У мене навіть не було своєї байдарки для одиночного запливу, я її взяла у одного хлопця з команди, який уже проплив дистанцію. Вона була розрахована не під мою вагу, не під мій зріст. Звісно, я проплила свою дистанцію і для мене це був дуже хороший досвід у виступах на Олімпійських іграх: моральний і психологічний. Важливим аспектом для психологічного налаштування став попередній досвід міжнародного п’єдесталу. Я виграла Чемпіонат Європи серед юніорів у командній гонці», – згадує спортсменка.
Призерка Олімпійських ігор 2004 року
Ліцензію на Олімпійські ігри в Афінах Інна Осипенко-Родомська завоювала за рік до форуму, на Чемпіонаті Європи у складі байдарки-четвірки. Тоді вона, разом із Ганною Балабановою, Оленою Череватовою, Тетяною Семикіною виграла командну гонку на п’ятсот метрів.
В Афінах їм вдалося стати третіми і завоювати бронзові нагороди: «Тоді для мене це можна було зрівнювати із золотом. Я була молодшою від своїх партнерок і мала значно менший досвід».
Переможниця Олімпійських ігор у Пекіні
«Після повернення з Олімпійських ігор в Афінах я зрозуміла, що реалізувала себе у командних гонках. У мене вже не було бажання виступати у складі команди і я просила свого тренера спробувати реалізувати себе у байдарці-одиночці. Він сумнівався і говорив, що у команді набагато легше тренуватися, виступати, в індивідуальних виступах більша конкуренція. Ми довго не могли вирішити, як буде краще. Потім я завагітніла і пішла в декрет. 27 вересня 2006 року я народила дочку Уляну. Коли мова пішла про моє повернення у греблю, я сказала тренеру, що буду виступати тільки в одиночці і тоді він погодився. На десятий день після народження доньки я сіла у байдарку і розпочала тренування, оскільки незабаром мав відбутися Чемпіонат світу, на якому розігрувалися ліцензії на Олімпійські ігри. Якщо чесно, то було важко тренуватися і відповідно готуватися. Я сама для себе вирішила: якщо вибору ліцензію, то продовжуватиму тренування, а якщо ні – завершу спортивну кар’єру», – згадує спортсменка.
На самому Чемпіонаті світу вона виступала у двох дисциплінах – запливи на 200 та на 500 метрів у байдарці-одиночці. І там, і там посіла четверті місця, що давало право виступати на Олімпіаді (у Пекіні виступали тільки у запливах на 500 метрів, а вже у Лондоні олімпійською дисципліною стали запливи на 200 метрів): «П’єдесталу я програла долі секунди і тоді зрозуміла, що можу поборотися. З Чемпіонату світу поверталася з палаючими очима, розуміючи, що можу поборотися за медалі на Олімпійських іграх. Моєю ціллю був п’єдестал. Маючи вже бронзову медаль, дуже хотілося вибороти як мінімум срібло. На максимум навіть не зазіхала, оскільки для мене це здавалося недосяжним».
Попри це, Інна Осипенко-Родомська доклала великих зусиль і зуміла вибороти золоту медаль в індивідуальній гонці на 500 метрів. «Коли я виграла, то навіть не розуміла, що сталося. Поки була у Пекіні, то ще не усвідомлювала, що стала олімпійською чемпіонкою. Вже коли прилетіли звідти і я стала на рідну землю, то зрозуміла, чого досягла», – розповідає гребчиня.
Дві нагороди на Олімпіаді в Лондоні
Після Пекіну спортсменка перестала тренуватися під керівництвом Сергія Дубініна, оскільки думала, що більше не буде виступати на змаганнях. Через кілька місяців її чоловік Дмитро сказав, що вона рано завершила професійну кар’єру і ще не зовсім себе реалізувала, може ще чогось досягти. Після цього вона повернулася до греблі і з 2009 року її тренував чоловік.
У 2010 році Інна Осипенко-Родомська стала чемпіонкою світу у запливі на 200 метрів та срібною призеркою у гонці на 500 метрів. Наступного року їй вдалося завоювати на такому ж форумі дві бронзові нагороди і здобути ліцензію на Олімпіаду 2012 року.
«Готуючись до Олімпійських ігор у Лондоні, я поставила собі мету – поборотися за дві медалі. Це важко, оскільки тренування запливів на 200 та на 500 метрів – дві абсолютно різні підготовки, оскільки в одній потрібно закцентувати на витривалості, а інша орієнтується на силову підготовку, на «вибух». Я хотіла поборотися саме за дві нагороди. Не думала про їхній ґатунок. Можна було готуватися тільки на одну дисципліну і поборотися за золото, але я вирішила спробувати таким чином».
У Лондоні спортсменка завоювала дві срібні нагороди: «Була дуже щасливою, оскільки багато спортсменок змагалися в індивідуальних гонках так, як і я – на двох дистанціях. Але мені одній вдалося завоювати відразу дві нагороди».
Спосіб життя та хобі на сучасному етапі
Зараз спортсменка продовжує тренування, але займається цим виключно для себе, любить кататися на велосипеді. Ось як вона сама розповідає: «У житті потрібно замислитися над тим, що дійсно важливо. Я вже досягла певного у професійному спорті і моя подальша мета – передати свій досвід молодому поколінню та спробувати самій виростити майбутніх олімпійських чемпіонів».
Останніми роками гребчиня захопилася спортивним туризмом і водним орієнтуванням. Разом із чоловіком Дмитром виступали на різних змаганнях із водного орієнтування, посідали призові місця і вигравали.
Донька Уляна займається велоспортом і демонструє високі результати. Того року вона стала чемпіонкою України серед юніорів. «У неї хороші перспективи і ми з чоловіком її усіляко підтримуємо», – зазначила спортсменка.
Порада олімпійця
Найголовніше – потрібно любити те, чим ти займаєшся. Коли ти любиш свою справу, то це допомагає пережити різні складні моменти. Потрібно ставити собі мету: коли вона у тебе є – ти її досягнеш. І звісно ж треба працювати, вкладати усі свої сили, моральні і фізичні, у ту справу, яку ти робиш.
